Леся Украинка, 1871 - 1913 — Выдающаяся украинская писательница и поэтесса.

Леся Украинка

Выдающаяся украинская писательница и поэтесса
(Обновление сайта происходит по вторникам и четвергам.
Украинская версия сайта в процессе разработки)
  [ Комерческие ссылки: ]

Світлана КОЧЕРГА

КОРІННЯ САКСІФРАГИ

Я бачу неміч, блідий вид
І щоки, червінем покриті, -
Як є - захід, один захід
І з ним благання - "Жити, жити!" [10:197]
Хворобливий вигляд, звісно, не може не викликати співчуття. Оповідачка розуміє, що кожен з цього натовпу, мабуть, приїхав сюди з надією залишити "морю і горам свої болі". Але ж не тільки від різних недуг повинна рятуватися людина, якщо їй замало бути плямою на картині. Отож оповідачка, щоб не загубитись у цій множині плям, втікає ДО СЕБЕ. Поступово розріджується потік юрби, і нарешті вона сама, а навпроти - море. Морські краєвиди, які хвилями напливають в тексті оповідання, різні за часом: ранкові, полуденні, надвечірні. Кінцевий пейзаж - динамічний. Кілька годин перебуває оповідачка на човні під вітрилами, спостерігає за заходом сонця і мальовничим смерканням, аж поки довкілля не набирає казкового вигляду під шатром мерехтливої ночі. І за цей час влягається її паморочлива тривога, викликана кульмінацією самовідторгнення від курортної публіки. Оповідачка дедалі більше абстрагується від вражень дня, вона розчиняється в урочому краєвиді, лінії і барви якого переконливо свідчать про душевну гармонію обсерватора.

Такі хвилини єднання з природою - поширений літературний прийом. Пейзаж немов віддзеркалює душевний стан героя. Доцільно співставити фінал оповідання Лесі Українки "Над морем" з таким же емоційним зрощенням героя з краєвидом у оповіданнях інших майстрів слова. Зрозуміло, що передусім заслуговують уваги твори, дія яких також відбувається у курортному місті. У цьому контексті багатий матеріал дає ялтинська частина оповідання "Дама с собачкой" Антона Чехова. Пригадаймо, що, довівши своє курортне залицяння до логічного кінця, Гуров разом з Анною Сергіївною вибираються з духоти готельного номеру на прогулянку в Ореанду. І там, спостерігаючи за ялтинськими краєвидами крізь світанковий туман, Гуров раптом відчуває справжній платонівський катарсис: "Сидя рядом с молодой женщиной, которая на рассвете казалась такой красивой, успокоенный и очарованный в виду этой сказочной обстановки - моря, облаков, широкого неба, Гуров думал о том, как, в сущности, если вдуматься, все прекрасно на этом свете..." [9:249]

Кілька моментів стану спокою і блаженства головного героя відображено в оповіданні Томаса Манна "Смерть в Венеції" (1911). Густав фон Ашенбах, яким оволоділа фанатична пристрасть до мандрівок, насолоджується тишею нічного моря та фантастичним архітектурним мереживом міста, наближаючись до нього на гондолі. На пляжі в Лідо, втішаючись пейзажем і душевним спокоєм, він приймає рішення залишитись тут надовше, а потім день за днем переконується, що вчинив правильно, а відтак винагороджений не лише естетичним задоволенням, але й інтелектуальним осягненням впливу природи на людину.

Якщо порівняти ці моменти з розв'язкою оповідання Лесі Українки, то неважко помітити: у Чехова і Томаса Манна катарсис викликаний не лише спогляданням клаптика землі над морем, куточка природи, який традиційно називають богоданним, але рівнозначно і присутністю людини (прямо чи опосередковано, свідомо чи завдяки неусвідомленому передчуттю), яка зробить переворот у досить убогому досі світі почуттів героїв. Для Гурова - це Анна Сергіївна, для Ашенбаха - Тадзіо. Якраз зустрічі з ними стимулюють загострене сприйняття довкілля, а у Томаса Манна самоцінність природи швидко трансформується у тло для об'єкта його пристрасті. Такою була і остання картина, якою впивався Ашенбах перед смертю: "Віддалений від суші водою, ...він [Тадзіо - С.К.] - істота відособлена, ні з чим і ніким не зв`язана - блукав побіч моря, перед лицем безмежного, і волосся його розвівалося на вітрі" [2:503].

У Лесі Українки оповідачка картину без плями спостерігає одна. Обсервація, що викликає почуття, які трансформуються в думку і навпаки, вимагає відособлення. "Думка - це завжди трохи самотність" [8:152] - писав Хайдеггер. В хвилину душевної гармонії обсерватор здебільшого міркує про вічність, усвідомлюючи своє життя її крихтою; у Чехова Гурову приходить на думку таке: "Так шумело внизу, когда еще тут не было Ялты, ни Ореанды, теперь шумит и будет шуметь так же равнодушно и глухо, когда нас не будет" [9:249]. Густав Ашенбах, з властивою йому системністю науковця, відповідає собі на питання, чому його так вабить море. Воно, по-перше, могутня проста стихія, біля якої можна врятуватись від наступальних багатоскладних явищ життя, по-друге, цей потяг диктує загадкова сила нероздільного, безмірного, вічного, що називається НІЩО.

Якщо героїня Лесі Українки прагне вирватись з юрби до моря, то вона дійсно втікає від того, що її лякає і пригнічує, тобто намагається врятувати себе, самоіндентифікуватись. А реалізоване прагнення бути самим собою дає людині відчуття затишку рідного дому. Однак Леся Українка не смакує тим, що Т. Манн називає НІЩО. Оповідачка не лише проривається ДО СЕБЕ, але і далі - КРІЗЬ СЕБЕ. На цей раз - до Божого світу, який оточує її. З моря перед нею відкривається панорама Великої Ялти: "Берега було не видко в темряві, тільки далеко-далеко горіла громадка вогнів, мов стожар" [5:190]. Контури Ялти вже не вгадуються, але до неї звернений люблячий погляд авторки. Все тут наповнене рухом, любов'ю, відкрито спрямоване назустріч одне одному: зорі падають в море, небо промовляє до моря "огнисті слова", а море співає урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему.

Хід наших міркувань дозволяє стверджувати, що "огнисті слова", "велична поема" - не ординарні образи, а ключові лексеми-знаки, у яких закодований інтимний зв'язок між авторкою і містом, що просвічується з глибин тексту. Ці "огнисті слова" ненаписані і, може, навіть не сказані подумки, бо - "кожна любов до міста потаємна", але вона так чи інакше видає себе.

Визначний мислитель ХХ століття Мартін Хайдеггер звернув увагу сучасників на те, що нині під загрозою опинилося УКОРІНЕННЯ людини. І йдеться не лише про масові міграційні процеси. Можна жити на землі предків, але не бути укоріненій на ній. Образ Іфігенії, до якого зверталися численні митці у попередніх століттях, втратив свою актуальність.

Леся Українка ніколи не втрачала відчуття своїх духовних українських коренів, але, окрім цього, необхідно відчувати ґрунт під ногами, навіть якщо він лякає чужиною. І письменниця - крізь товщі цієї чужини, мов квітка саксіфрага крізь скали, пробивалася своїм хистом, щоб врешті-решт зацвісти і вплести свою барву в строкату мальовничість вічності. В далекому Єгипті і в Італії, в Грузії і в Криму вона продовжує творчу працю. "Ми рослини, - сказав колись німець Йоган Пітер Гебел про поетів, - які - чи хочемо ми це усвідомити чи ні - повинні коренитися в землі, щоб, піднявшись, цвісти в ефірі і приносити плоди".

Отже, Ялта для Лесі Українки - це аж ніяк не санаторійна зона, це край, де укоренився її талант, місто, адресовані якому "огнисті слова" можна і слід почути.

ЛІТЕРАТУРА
1. Камю Альбер. Вибрані твори. - К., 1991.
2. Манн Томас. Собрание сочинений. Том седьмой. - М., 1960.
3. Третяченко Т.Г. Художня проза Лесі Українки. Творча історія. - К., 1983.
4. Українка Леся. Зібрання творів у дванадцяти томах. - Т. 1. - К., 1975.
5. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - Т.7. - К., 1976.
6. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - Т. 10. - К., 1978.
7. Українка Леся. Зібрання творів у 12 томах. - Т. 12. - К., 1979.
8. Хайдеггер Мартин. Разговор на проселочной дороге. - М., 1991.
9. Чехов А.П. Сочинения в двух томах. Повести и рассказы. Пьесы. - М., 1982.
10. Щоголів Яків. Поезії. - К., 1958.
11. Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. - М., 1991.


[ Полезные ссылки: ]


[ ]