Леся Украинка, 1871 - 1913 — Выдающаяся украинская писательница и поэтесса.

Леся Украинка

Выдающаяся украинская писательница и поэтесса
(Обновление сайта происходит по вторникам и четвергам.
Украинская версия сайта в процессе разработки)
  [ Комерческие ссылки: ]

Світлана КОЧЕРГА

КОРІННЯ САКСІФРАГИ

Одяг - це ретельне драпірування власної порожнечі, в окремі хвилини Алла Михайлівна усвідомлює неспроможність власного самоствердження поза фліртом та розвагами, і тоді стає жалюгідною. В такі моменти її дитяча розгубленість може викликати співчуття. Але вони швидко проходять, натомість знову Алла Михайлівна змушена грати, маскуватися, і врешті маска стає її лицем, а нещирість, лукавство - сутністю. Навіть зухвала демонстрація бажання стати об'єктом чоловічої уваги насправді є лише прикритим прагненням маніпулювати чоловічою статтю.

Такий спосіб життя абсолютно неприйнятний для оповідачки, хоча вона мимохіть відступає перед наступальністю своєї знайомої, неохоче, але все ж деколи погоджується супроводжувати Аллу Михайлівну, а відтак розплачується за це відчуттям, що її затягнено в дріб'язкові інтриги. Майбутній розвиток подій по-своєму прогнозує вже так звана порогова сцена, коли оповідачка - "щоб не підтримувати розмови" - "почала приміряти свою недошиту блузку", а через неї і емблему образу Алли Михайлівни, що могло викликати тільки гнітючий дискомфорт. Є і фраза-емблема, яка однозначно характеризує ставлення Алли Михайлівни до курортного міста над морем. "У нас в Москве" - так починалась кожна її розмова, а закінчувалась: "Ах, ваша противная Ялта!" У відповідь співрозмовниця мовчить, позаяк це для неї єдиний спосіб не підтримувати розмови. Однак симптоматично, що москвичка рішуче відмежовується від міста, що здається їй чужим і недолугим, проте ототожнює його з співрозмовницею, яка в свою чергу не поспішає визнати свій внутрішній взаємозв'язок з ним. Адже Ялта для більшості гостей - це "санаторійна зона" (М.Хвильовий), яка при всіх своїх щедротах позбавляє звичного середовища і ритму життя індивідуума, не дає йому можливості бути самим собою, нав'язує свої правила гри. Алла Михайлівна раз-по-раз називає Ялту "нудною ямою", скаржиться: "Які ж тут забави у сій пекельній ямі, де собаки казяться від спеки, а люди від нудоти?" [5:162], роздмухує спогади про московські ресторани. Подібні скарги, мабуть, були розхожими в Ялті, і не лише з боку москвичів, хоч Леся Українка у 1897 році писала: "Тут... вся Москва зібралась, кого не спитай, звідки ви? - зараз відповість: "Из Москвы"[6:389]. Та слід згадати оповідання А.П.Чехова "Дама с собачкой", написане роком пізніше. У ньому на ялтинську нудьгу скаржиться героїня, що приїхала з провінційного російського міста, на що Гуров резонно зауважує: "Это только принято говорить, что здесь скучно. Обыватель живет у себя где-то в Белеве или Жиздре - ему не скучно, а приедет сюда: "Ах, скучно! ах, пыль!" Подумаешь, что он из Гренады приехал" [9:247].

Проте для оповідачки почуття нудьги також знайоме, навіть більше, - нудоти. Її нудить від карколомних пошуків розваг Алли Михайлівни, від гендлювання власною гідністю, свідком чого вона стає, від бездумного існування, яке у середині ХХ століття філософ Хайдеггер назове хворобою, що підступно підточує серцевину сучасної людини, яка "спасається" втечею від мислення [8].

Самотність, що дає простір для мислення, не лякає такі натури, як оповідачка. Їй дарує відчуття спокою і втіхи море, з яким вона відчуває спорідненість. У одному з ялтинських листів, описуючи море, Леся Українка згадує рядки Генріха Гайне: "Ми були добрі одне до одного" [6:388]. У тексті оповідання "Над морем" чергується власне проза з поезією в прозі, і остання - царина моря. Марини Лесі Українки живі, рухливі, часом багатослівні, безмежна стихія повсякчас манить погляд і думки оповідачки. Велична свобода моря протистоїть оманливо поважному натовпу, за чвалом якого скривається суєта суєт і одноманітна метушня мисливців-серцеїдів.

Якраз тут пролягає основний вектор контроверсії між головними персонажами. Оповідачка прагне нових і нових побачень з морем, особливо цінує хвилини, коли вона може залишитись з ним наодинці. Все це дає підстави розглядати її стосунки з морем як РОМАН. Навпаки, Алла Михайлівна відверто заявляє: "...не люблю вашого "прекрасного" моря... Мені здається, що то більше так, для годиться розпадаються: ах, море! ах, море! А як сказати по щирості, - вода та й годі" [5:175]. Підкреслимо: у Лесі Українки - "для годиться", у Чехова - "так принято" (а стосується це загальноприйнятих фраз-комільфо, стилю поведінки на курорті, який диктує певну театральність, перенесення на якийсь час у інший світ, де природа всього лиш вигадлива декорація, а курортники - артисти у сценічних костюмах).

Однак в оповіданні "Над морем" авторка не уникає і зображення суші, відтворюючи ялтинські урбаністичні пейзажі. В поле зору письменниці попадає набережна з павільйоном, де смакують морозивом, готель "Росія" та сквер перед ним, міський сад, розкішні вілли на тлі гребенів гір, згадуються і околиці міста - Лівадія, Учан-Су тощо. Оповідачка усвідомлює, що в Ялті, окрім нудьгуючого панства з "вищого світу", є ще і місцеві мешканці, переважно трудящі, які дбають про відпочинок гостей, але часом зовсім не відчувають (і не безпідставно) до них симпатії, що переконливо демонструє епізод зіткнення з малярем на одній з ялтинських вулиць. Щодо Алли Михайлівни, то вона переконана, що взимку в Ялті нікого нема, а на зауваження співрозмовниці, що тут "цілий рік живуть люди", недбало додає: "...я про тих не думаю! Але ж зимою тут нема нікого de la sоsiete" [:168].

Це товaриство ("la sоsiete") у максимальній щільності експресивно відтворене Лесею Українкою під час лотореї у міському саду. Затягнута потоком прохожих у самий кратер розваг, оповідачка спостерігає тут парад туалетів, прикрас і парфумів. Неприродне світло від газових ліхтарень, коктейль пахощів підсилювали враження штучності. Для означення юрби письменниця ретельно підбирає слова, і вінчає їхню низку такими, якими значно активніше оперують у наш час: люди - "немов наркотизовані", "воскові фігури". Це середовище абсолютно чуже оповідачці, вона рішуче і безжалісно виривається з нього, а разом з тим викреслює себе з такого товариства, а якщо точніше - з курортної публіки, з числа пихатих споживачів ялтинського клімату. Так, на численних і напрочуд подібних обличчях - нездоровий рум'янець і блиск очей. Мимоволі згадується вірш "Ялта" Якова Щоголева, який перший відзначив цю прикмету курортного міста кінця ХІХ ст.:


[ Полезные ссылки: ]


[ ]